Прибуток служить важливим оціночним показником роботи підприємств. Але абсолютна величина прибутку недостатньо повно характеризує ефективність діяльності підприємства. Величина прибут­ку залежить не лише від якості роботи підприємства, але і від обсягу діяльності. Тому для об'єктивної оцінки результатів фінансово-господарської діяльності підприємства абсолютну величину отримано­го прибутку необхідно зіставити з показниками, які сприяли його утворенню. Отриманий таким шляхом відносний показник називається нормою прибутку або рентабельністю і відображається у відсотках.

Залежно від обрання показника, з яким зіставляється абсолютна величина прибутку, виділяють різні види рентабельності.

Загальновживаним є показник рентабельності окремих виробів або продукції підприємства (Р_с), що визначається відношенням прибу­тку (П) до величини, яка відображає собівартість реалізації продукції і непрямі операційні витрати (С):

Р_с=- хЮО.

Визначення рентабельності за наведеною вище формулою за­стосовується підприємствами та органами статистики для аналізу дія­льності різних підприємств. Визначення рентабельності таким спосо­бом дозволяє встановити відносну величину прибутку, одержаного на кожну гривню, яка була витрачена або вкладена у виробництво і реалі­зацію кінцевого товару. Саме так визначається рентабельність або прибутковість понесених витрат підприємства.

При визначенні показника рентабельності прибуток зіставляєть­ся з чинниками, які мають найбільший вплив на його величину. Безпе­речно, одним з таких факторів є витрати. Адже від величини витрат залежить обсяг прибутку, який надходить підприємству в ціні реаліза­ції разом з компенсацією понесених витрат. Водночас кожному інвес­тору цікавіше знати рівень рентабельності чи прибутковості його вла­сних інвестицій, ніж рентабельність понесених підприємством витрат. Тобто кожен інвестор хоче знати, скільки прибутку приносять підпри­ємству його власні вкладення. Для цього необхідно визначати рента­бельність власного капіталу (Рк). Він розраховується відношенням аб­солютної суми прибутку (П) до власного капіталу підприємства (К), який включає статутний капітал, пайовий капітал, додатковий капітал і нерозподілений прибуток.

Р_к=- хЮО

Наведений показник рентабельності показує величину прибут­ку, що приносить кожна гривня, вкладена інвесторами в активи під­приємства.

Зіставленням абсолютної суми прибутку(П) з обсягом виручки від реалізації продукції (В) визначається показник рентабельності реа­лізації (Р_р).

Р_р=- хЮО

Цей показник рентабельності надає інформацію про частку при­бутку у виручці від реалізації.

У практиці фінансово-господарської діяльності застосовується показник рентабельності активів (Ра). Він розраховується відношенням абсолютної суми прибутку підприємства (П) до середньорічної вартос­ті активів (Ак) і характеризує ефективність використання активів.

Р_а= - 100.

Цей показник характеризує прибутковість всього наявного кон­кретного капіталу підприємства.

Кожен із наведених показників рентабельності характеризує окрему сторону прибутковості суб'єкта господарювання. Зокрема, зі­ставлення абсолютної суми прибутку із собівартістю та непрямими операційними витратами показує рентабельність окремих виробів чи групи виробів, але він не показує, наприклад, яка частка прибутку у ціні виробу чи яка ефективність використання капіталу. Показник рен­табельності капіталу, навпаки, демонструє рівень ефективності вико­ристання вкладених фінансових ресурсів, але він не показує, напри­клад, рентабельності окремих виробів тощо. Тому правильне поєднання всіх показників рентабельності дозволяє кращим чином використати економічні методи управління фінансовими ресурсами, спрямовуючи їх на забезпечення стратегічних і тактичних завдань дія­льності суб'єкта господарювання.

Залежно від характеру державного впливу та рівня урегульова-ності всі ціни, які функціонують в нашій країні законом України від 3 грудня 1990 р. №507-ХІІ „Про ціни і ціноутворення" поділяються на вільні (договірні), регульовані й фіксовані.

Вільні ціни на товари та послуги формуються під безпосереднім впливом попиту та пропозиції, що складаються на регіональному рин­ку. Вільними цінами є ціни попиту, ціни пропозиції та ціни виробниц­тва. Ціни попиту - це ціни, що складаються на ринку покупця. Ціни пропозиції - мінімальні ціни, за якими продавець готовий запропону­вати на ринку певну кількість товару. Вони подаються в оферті без знижок. Ціна виробництва - ціна, що складається з витрат виробника та середнього прибутку на авансований капітал. Ціни на товари, за якими здійснюється купівля-продаж на засадах взаємодії елементів ринкового механізму вважаються ринковими.

Регулюючий вплив державних органів на рівень ринкових цін мо­же відбуватися прямо (застосування фіксованих цін, встановлення грани­чних рівнів цін, введення граничних розмірів торговельно-збутових над­бавок, заморожування цін тощо) та опосередковано (диференціація ставок товарних податків, пільгове оподаткування та кредитування, запрова­дження граничних нормативів рентабельності тощо).

Регульовані та фіксовані ціни встановлюються відповідними державними органами на певні товари. Вони також формуються під впливом співвідношення елементів ринкового механізму, але на їх рі-

вень певним чином впливають державні органи - прямо обмежують їх зростання чи зниження. Такі ціни встановлюються на окремі види то­варів та послуг: дорогоцінні метали як брухт; дорогоцінне каміння, яке закуповується у населення; тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському пасажирському транспорті, метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі; тарифи на теплову енергію (вугілля, ву­гільні брикети, паливо пічне, гас освітлювальний, торф паливний то­що), що відпускається населенню для побутових потреб. До таких цін належать також тарифи на водопостачання з водовідведенням та інші.

Регульовані та фіксовані ціни встановлюються на ресурси та по­слуги, що характеризуються високою соціальною значимістю або ма­ють вирішальний вплив на загальний рівень та динаміку цін на товари.

Ринкова ціна являє собою грошовий показник виміру суспільно­го визнання затрат уречевленої праці на одиницю товару та задоволен­ня потреб споживача за посередництвом обміну. Ринкова ціна одиниці товару визначається рівнем задоволення потреб для споживача і вели­чиною уречевленої праці - для виробника.

Ринкова ціна являє собою відносно самостійну економічну кате­горію. В ній виділені дві принципові характеристики: по-перше, рин­кова ціна являє собою економічний вимірник не тільки затрат праці, а й її результатів, які проявляються на ринку, по-друге, ринкова ціна відображає кількісну величину (витрати праці) та якісний бік товару (задоволення потреби) в момент суспільного визнання за посередницт­вом обміну в грошовій формі.

Як економічна категорія ціни виконують певні економічні фун­кції. В них конкретизується суть ціни та її призначення. Найхарактер­нішими для ринкових цін економісти вважають виконання ними вимі­рювальної, стимулюючої, розподільної та регулюючої (балансування попиту і пропозиції) функцій.

Економічний зміст вимірювальної функції полягає в тому, що за допомогою цін фіксується вартість (цінність) або суспільна оцінка ре­сурсів, товарів та послуг. Вимірювальна функція вимагає від суб'єктів господарювання в процесі їх господарської діяльності виконувати на­лежним чином такі основні облікові операції:

а) вимірювання витрат і результатів господарської діяльності;

б) порівнювання своїх індивідуальних витрат із суспільними ви­
тратами;

в) порівнювання свого асортименту виробленої товарної проду­
кції з потребами та перспективними напрямами задоволення спожив­
чого попиту на ринку.

В умовах ринкової економіки вимірювальна функція не може обмежуватися визначенням витрат та цін, за якими виробник хоче продати свої товари. Ринкова ціна може істотно відхилятися не тільки від величини витрат виробництва, але і від рівня пропонованих ним цін під впливом таких чинників, як: попит, пропозиція, конкуренція, державне регулююче втручання в процес ціноутворення тощо. Лише на ринку ціна показує об'єктивний рівень задоволення конкретної по­треби.

Водночас ціна являє собою особливий інформаційний носій, який застосовується для аналізу, прогнозування та управління розвит­ком суб'єктів господарювання. В остаточному підсумку ціна виступає засобом вимірювання результатів економічної діяльності суспільства і одним з найважливіших показників вибору оптимальних господарсь­ких вирішень.

Вимірювальна функція тісно пов'язана із стимулюючою, еконо­мічний зміст якої полягає в стимулюванні (стримуванні) процесу ви­робництва і споживання різних товарів. Ціна здійснює стимулюючий чи стримуючий вплив на виробництво і реалізацію через величину прибутку, який виявляється за результатами реалізації продукції.

У господарській діяльності ціна може сприяти збільшенню ви­пуску продукції та її споживання або обмежувати це збільшення. То­варовиробників найбільшою мірою цікавить рівень цін, за якими вони реалізують свої товари і за якими вони купують фактори виробництва (природні ресурси, робочу силу, капітал). Від цього значною мірою залежить величина їхніх прибутків.

Сутність стимулюючої функції полягає в тому, що вона узго­джує протиріччя між вимогами ринку та фактичними витратами на виробництво і реалізацію виготовленої продукції. Адже відшкодуван­ня затрат на виробництво товарів здійснюється через ціни, за якими реалізуються товари. Тому витрати, що перевищують суспільно визна­ну величину за ринковим механізмом, не відшкодовуються, а менші від суспільно визнаної величини - компенсуються з надлишком. Саме ціна виступає економічним важелем, що забезпечує матеріальне сти­мулювання виробництва продукції з найбільшою величиною прибутку за мінімумом затрат. Водночас стимулюючий вплив цін на виробницт­во визначається не стільки загальною величиною чистого доходу в ціні товару, скільки встановленою системою його розподілу, від чого зале­жить величина чистого прибутку, тобто тієї її частини, яка залишаєть­ся у розпорядженні суб'єктів господарювання.

Розподільна функція ціни пов'язана з відхиленням ціни від вар­тості (цінності) під впливом ринкових факторів. Ціна за такої функції служить важелем розподілу та перерозподілу національного доходу між галузями економіки, фондами нагромадження та споживання, між державним та іншими секторами економіки, між різними формами власності та суб'єктами господарювання.

Розподільна функція ціни проявляється також у процесі мобілі­зації частини чистого доходу суб'єктів господарювання у формі подат­ків та обов'язкових відрахувань для задоволення загальнодержавних потреб. Зокрема, за допомогою цін у державному бюджеті країни кон­центруються кошти податку на додану вартість, акцизного збору та інших непрямих податків, платежів і обов'язкових відрахувань. За до­помогою цієї функції вирішуються певні соціальні завдання суспільст­ва (створюються та використовуються фонди соціального захисту, ви­значається величина пільг з окремих податків тощо).

У розподільчій функції ціна виступає як важіль перерозподілу до­ходів і нагромаджень між суб'єктами господарювання, сприяє перерозпо­ділу частини чистого доходу населення. І, крім того, здійснює безпо­середній вплив на формування попиту і пропозиції на ринку збуту.

Функція балансування попиту і пропозиції (регулююча функція) виражається в тому, що за допомогою цін здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням, споживчим попитом та ресурсозабезпе-ченою пропозицією на ринку. Ціна інформує про стан відповідності обсягу виробництва продукції суспільним потребам. Вона служить гнучким важелем узгодженості між попитом і пропозицією на ринку. Економічний зміст функції балансування попиту і пропозиції полягає в досягненні рівноваги за різних співвідношень між фактичним обсягом виробництва певних видів товарів і суспільними потребами в них. Тут йдеться про балансування двох видів співвідношень: перше - сум гро­шових доходів споживачів і суми цін товарної маси, які протистоять цим доходам, друге - між попитом на окремі товари та їх пропозицією.

За зовнішньою видимістю функцій ціни проглядається їх супе­речливий характер. Але за своєю сутністю кожна функція лише конк­ретизує роль ціни та її вплив на розвиток суспільного виробництва. Так, при відхиленні фактичних обсягів виробництва певних товарів від їх суспільної потреби ціна теж відхиляється від вартості (цінності) то­варів оберненою залежністю. Тому функція балансування попиту і пропозиції шляхом відхилення ціни від вартості не лише не супере­чить вимірювальній функції, а доповнює і конкретизує її відповідно до ринкових умов.

Процес ринкового ціноутворення вимагає належного знання ме­ханізму дієвості кожної функції, передбачення наслідків різних варіан­тів їх впливу і знаходження тієї форми, тієї міри кожної функції і таке їх узгодження, яке забезпечить найкраще вирішення господарських завдань. Уміння знаходити в кожній конкретній ситуації ступінь взає­модії різних функцій - одна з найважливіших вимог наукової практики ціноутворення в ринкових умовах - зумовлює необхідність оптималь­ного поєднання стабільності, динамічності і стійкості вартісних еко­номічних інструментів і, в першу чергу, фінансів та цін.

Залежно від обсягу (партії) обслуговування у сфері обігу ціни поділяються на гуртові і роздрібні.

Гуртові ціни виробника включають повну собівартість реалізо­ваної продукції і невиробничі операційні витрати, прибуток підприєм-ства-виробника та непрямі податки (акцизний збір з підакцизних това­рів, податок на додану вартість і мито). Гуртова ціна торгівлі включає оптову ціну виробника та витрати і прибуток збутової організації. Во­на також включає податок на додану вартість, визначений за діючою ставкою до величини поверх оптової ціни виробника.

Гуртовими вважаються ціни, за якими суб'єкти господарювання реалізують товари іншим суб'єктам господарювання, в т. ч. збутовим організаціям та фізичним особам, для подальшої реалізації здебільшо­го великими партіями (оптом). Окремим видом гуртових цін є закупі­вельні ціни, за якими здійснюється закупівля сільськогосподарських продуктів у сільськогосподарських підприємств, фермерів і населення для подальшої переробки. За такими цінами продукція закуповується, головним чином, державними органами для створення спеціальних фондів (зерно), а також недержавними підприємствами, здебільшого м'ясокомбінатами, цукровими заводами тощо. Закупівельні ціни є до­говірними. Вони встановлюються за згодою сторін.

До гуртових відносяться також ціни біржових торгів. Такі ціни формуються на базі біржових котирувань і відповідних надбавок або скидок з них. Їх рівень залежить від якості та відстані постачання то­варів від місця придбання до місця відвантаження, які передбачені бі­ржовим котируванням.

Роздрібні ціни - це ціни, за якими товари продаються в роздріб­ній торговій мережі індивідуальним або дрібнооптовим споживачам, переважно населенню. Товари з роздрібної торгової мережі вибувають із сфери обігу і споживаються в домашньому господарстві або вироб­ництві. Роздрібна ціна включає оптову ціну, затрати і прибуток торго­вих організацій та непрямі податки за встановленими нормами.

Залежно від кількості ланок збуту, що беруть участь у просуван­ні товару від виробника до споживача та обкладання товару непрями­ми податками (податок на додану вартість, акцизний збір, мито), ціна може включати певну кількість складових. Водночас ці фактори не впливають у кожному конкретному випадку на підвищення чи зниження відпускних та роздрібних цін, оскільки їх рівень формується зале­жно від співвідношення попиту і пропозиції²⁶. Вони безпосередньо впли­вають на структуру ціни. Наприклад, ринкова роздрібна ціна на певний вид окулярів коригувальних, що не обкладаються жодним непрямим по­датком становить 50,00 грн. Собівартість реалізації та непрямі операційні витрати - 40,00 грн. (80% ціни), прибуток -10,00 грн. (20% ціни). Якщо у збуті окулярів візьме участь посередник, якому для відшкодування збутових витрат та отримання прибутку необхідно 5,00 грн., то при незмінній ринковій ситуацій структура ціни становитиме: собівартість реалізації та непрямі операційні витрати - 80%, прибуток підприємст­ва - виробника - 10% і витрати та прибуток посередника - 10%.

Ринкова ціна (Ц) має включати як мінімум два елементи: собіва­ртість реалізованої продукції і непрямі операційні витрати (С) та при­буток підприємства (П). У цьому випадку ціна буде включати два еле­менти: Ц = С + П. Але більшість товарів включає податок на додану вартість (ПДВ) за діючою ставкою 20%. В цьому випадку ціна включа-

(С + 77)20

тиме три складові: Ц = С + П н+. Якщо товар обкладаєть­ся і податком на додану вартість, і акцизним збором (АЗ), то ціна буде включати чотири елементи:

100

Формування ринкових цін на товари (роботи, послуги) являє со­бою комплексний підхід до оцінки внутрішніх (витрат на виробництво і реалізацію товарів, обсяг діяльності з найбільшим прибутком тощо) та зовнішніх (споживчий попит, цінова політика держави, конкуренція тощо) факторів. Водночас цінові вирішення підприємств неминуче зумовлені оцінкою витрат за умовами виробництва та виявленням еко­номічної цінності товарів (робіт, послуг економічно обґрунтованих відпускних роздрібних цін необхідно застосовувати), зумовлених умо­вами їх споживання. Тому для встановлення такі методи і способи ці­ноутворення, які б у найбільшій мірі відображали інтереси всіх суб'єктів ринку: виробників (продавців), споживачів (покупців) та держави в особі уряду на основі нормативно-правового забезпечення.

Завершальною стадією кругообігу коштів суб'єктів господарю­вання є реалізація продукції і отримання певного обсягу грошових ко­штів у формі виручки, яка включає фінансовий результат діяльності -прибуток (збиток). Реалізація служить підтвердженням завершення процесу виробництва і доведення виготовленої продукції до спожива­ча. Рух товарів і коштів створює основу економічних відносин між постачальниками, посередниками і покупцями. Для товаровиробників реалізація продукції засвідчує, що за споживчими властивостями, якіс­тю, асортиментом та ціною вона відповідає споживчому попиту і по­требам споживачів. Реалізація є важливим узагальнюючим показни­ком, який характеризує обсяг діяльності суб'єктів господарювання і служить основним видом доходів підприємств, одержаних за результа­тами реалізації продукції, виконання робіт і надання послуг.

Виручка - це сума грошових коштів, отриманих підприємством від реалізації продукції, надання послуг та виконаних робіт за діючими цінами. Вона відображає важливий аспект фінансових відносин. Виру­чка є основним джерелом грошових надходжень і фінансових ресурсів суб'єктів господарювання. Її обсяг та строки надходження безпосеред­ньо впливають на фінансовий стан і платоспроможність підприємств. Від своєчасності та повноти надходження виручки залежить не лише внутрішнє виробниче відшкодування витрат та оплата факторів вироб­ництва, необхідних для здійснення нового циклу виробництва, але і своєчасність та повнота виконання податкових зобов'язань, а також ліквідація іншої кредиторської заборгованості.

Від своєчасності і повноти надходження виручки значною мі­рою залежить стійкість фінансового стану підприємства та його забез­печеність власними оборотними засобами. Несвоєчасне надходження виручки може призвести до затримки розрахунків, сплати штрафів, втрати прибутку та сповільнення процесу виробництва. У кінцевому підсумку обсяг та своєчасність надходження виручки відбивається на фінансових результатах діяльності суб'єктів господарювання.

У практиці господарювання можуть використовуватися два ме­тоди, за якими визначається факт здійснення процесу реалізації проду­кції: за касовим методом та методом нарахувань.

За касовим методом реалізованими вважаються активи з дати надходження грошових коштів на рахунки в банках або в касу у формі платежів за відвантажену продукцію, виконані роботи, надані послуги або дата оприбуткування матеріальних чи нематеріальних активів.

За методом нарахувань реалізованими вважаються активи з да­ти відвантаження чи передачі їх покупцю або підписання документів про виконання робіт, надання послуг.

Загалом за законодавчими актами України момент реалізації ви­значається за датою відвантаження продукції, а для робіт і послуг - за датою фактичного зарахування грошових коштів покупців на банків­ські рахунки постачальника. Водночас, незалежно від визначення мо­менту реалізації в законодавчих актах, реальне формування прибутку суб'єктів господарювання від реалізації продукції (робіт, послуг) від­бувається за фактичним надходженням грошових коштів від покупця і зарахуванням їх на банківський рахунок постачальника.

Застосування певного методу визначення реалізації служить умовою визнання дійсності операції, що безпосередньо впливає на зарахування виручки в якості доходу від виконання господарських операцій. Останнє передбачає відповідальність юридичної особи за розпорядження отриманими грошовими коштами або іншими актива­ми з моменту визнання дійсності проведення господарської операції.

Обсяг виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) формуєть­ся під впливом двох факторів:

а) кількості, асортименту та якості продукції (робіт, послуг), що
підлягає реалізації;

б) рівня відпускних цін на товари (роботи, послуги) суб'єкта го­
сподарювання та рівня цін на фактори виробництва (природні ресурси,
робочу силу і капітал), які використовує підприємство.

Безпосередній вплив на виручку від реалізації продукції (робіт, послуг) здійснює обсяг виробництва товарної продукції. Збільшення обсягу випуску товарної продукції і підвищення її якості за асортимен­том, що відповідає попиту споживачів, сприяє росту обсягу виручки, оскільки така продукція реалізується за вищими цінами.

Важливим фактором впливу на обсяг виручки від реалізації про­дукції (робіт, послуг) є ціна. Вищий рівень цін, за якими реалізується продукція (за всіх інших рівних умов), сприяє збільшенню виручки, і, навпаки, нижчі ціни за тих же інших рівних умов зменшують обсяг виручки від реалізації продукції (робіт, послуг).

Економічно обґрунтованими вважаються ціни, що відповідають таким критеріям:

а)  сприяють реалізації запланованого обсягу товарів (робіт,
послуг) у визначений термін;

б)  забезпечують отримання прибутку, передбаченого ціновою
політикою підприємства.

Реалізація вимог щодо встановлення економічно обґрунтованого рівня цін на товари (роботи, послуги) забезпечує своєчасність реалізації продукції із запланованим прибутком та сприяє виконанню фінансами своїх функцій і, в першу чергу, функції забезпечення фінансовими ресур­сами фінансово-господарської діяльності підприємств.

Прибуток як самостійна економічна категорія товарного вироб­ництва відображає кінцевий результат фінансово-господарської діяль­ності підприємств. Економічною основою і джерелом утворення при­бутку є додатковий продукт, що створюється у процесі виробництва товарів. В результаті реалізації товарів втілена в них вартість додатко­вого продукту проявляється як надлишок грошових коштів над витра­тами, що авансовані на виробництво товару. Тобто на величину прибу­тку товаровиробники отримують більше вартості в грошовій формі після реалізації виготовленої продукції порівняно з вкладеннями у ви­робництво.

Величина прибутку може не співпадати з вартістю додаткового продукту за результатами реалізації товару. Це зумовлено тим, що в ринкових умовах співвідношення між вартістю додаткового продукту і величиною отриманого прибутку залежить від рівня цін, за якими реа­лізується виготовлена продукція. Низькі ціни на товари, що є резуль­татом несприятливої кон'юнктури ринку, не дають можливості отри­мати у формі прибутку повної величини, втіленої в товарі вартості додаткового продукту. І, навпаки, високі ринкові ціни на товари, що є результатом високого на них споживчого попиту, сприяють отриман­ню всієї величини вартості додаткового продукту або його надлишку у формі прибутку чи надприбутку.

За допомогою цін на товари (послуги) відбувається перерозпо­діл додаткового продукту між підприємствами на користь тих, що реа­лізують товари за кращим співвідношенням ціна/цінність, які перема­гають у конкурентній боротьбі.

Утворення прибутку безпосередньо пов'язане з витратами виро­бництва. Прибуток становить частину вартості продукту, яка залиша­ється після відшкодування виробничих витрат. Відокремлена частина вартості продукції у формі її витрат виступає у грошовому виразі як собівартість реалізації (прямі і непрямі виробничі витрати) та інших невиробничих операційних витрат (адміністративних витрат, витрат на збут, інших операційних витрат). Тому величина прибутку виступає похідною від вартості товару. Він є результатом відображення вартості реалізованого додаткового продукту. У класичному розумінні прибу­ток являє собою частину чистого доходу, що визначається як різниця між вартістю проданої продукції або активів, обчислених у відпускних цінах виробника без податку на додану вартість і акцизного збору, та собівартістю її реалізації і інших невиробничих операційних витрат.

Об'єктивна умова функціонування прибутку зумовлена необ­хідністю первинного розподілу додаткового продукту між учасниками виробництва. Тому прибуток виступає формою реалізації вартості в основному додаткового продукту. Підприємства можуть отримати прибуток лише після того, як втілена в товарі вартість пройде відпові­дну стадію обороту і набере грошової форми.

Обсяг прибутку зазнає впливу численних факторів і відображає їх результати. До них належать:

-             сфера діяльності;

-             галузь господарювання;

-             форма власності;

-             порядок формування витрат на виробництво продукції, який
встановлюється державою;

-             собівартість реалізованої продукції та інші  невиробничі
операційні витрати;

-             рівень відпускних (роздрібних) цін на продукцію;

-             рівень розвитку ринкових відносин тощо.

Прибуток, як і кожна економічна категорія, виконує властиві йому функції, зокрема: оціночну, розподільчу та стимулюючу. Сут­ність оціночної функції полягає в тому, що з допомогою прибутку оці­нюється фінансово-господарська діяльність підприємства. Будь-які досягнення і недоліки в роботі підприємства відбиваються на величині прибутку. Водночас на формування прибутку значною мірою впливає рівень цін на виготовлену продукцію. Останнє знижує якість оціночної функції. Повною мірою використання цієї функції можливе лише в умовах ринкової економіки, яка передбачає свободу цін, свободу ви­бору постачальника та покупця.

Прибуток використовується як інструмент розподілу чистого доходу суспільства на дві частини: одна з них акумулюється в бюдже­тах різних рівнів, а друга - залишається у розпорядженні підприємст­ва. Прибуток виконує стимулюючу функцію. Її сутність полягає в то­му, що прибуток є джерелом формування різних фондів стимулювання ( фонд виробничого та соціального розвитку, фонд виплати дивідендів тощо). Не будучи в достатній мірі зацікавленими в прибутку, підпри­ємства вдаються до приховування своїх доходів від оподаткування. Це відбувається таким чином, що формально економічна діяльність під­приємств здебільшого носить легальний характер, але певна її частка не враховується офіційною статистикою і не потрапляє до валового внутрішнього продукту. Прихований обсяг економічної діяльності отримав назву "тіньової економіки". Вважається, що в Україні не ме-

нше 50%, а за деякими даними 75-80% економіки є нелегальною²⁵. Щоб не приховувати економічну діяльність і не допускати ухилення від сплати податків в бюджет і обов'язкових зборів податкового харак­теру до позабюджетних фондів, підприємства мають бути зацікавлені в отриманні прибутку. Саме цьому значною мірою сприятимуть прийня­ті зміни до закону "Про оподаткування прибутку підприємств", зокре­ма зменшення ставки податку з 30 до 25 відсотків, запровадженої з 1 січня 2004 р.

Оборотні активи являють собою фінансові ресурси господарсь­ких суб'єктів, інвестовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервного процесу виробництва продукції.

Оборотні активи - це такі активи у формі предметів праці, які можуть бути перетворені у грошові кошти протягом одного календар­ного року або одного виробничого циклу. Постійна їх наявність забез­печує безперервний процес виробництва. Характерною особливістю оборотних активів є їх повне використання в кожному виробничому циклі та повне перенесення своєї вартості на готову продукцію.

Оборотними фондами охоплюються всі три стадії кругообігу: грошова, виробнича і товарна. У своєму кругообігу вони послідовно приймають всі три форми. Це відповідає їх основному поділу на виро­бничі фонди і фонди обігу. Із аналізу кругообігу фондів господарських суб'єктів випливає, що авансована вартість на кожен даний момент кругообігу різними частинами перебуває одночасно в грошовій, про­дуктивній і товарній формах. Тому кругообіг фондів господарських суб'єктів може відбуватися лише за наявності певної авансованої вар­тості у грошовій формі.

Оборотні фонди являють собою вартісну категорію. У букваль­ному розумінні вони не є матеріальними ресурсами і з них не можна виготовляти продукцію. Оборотні фонди являють собою предмети праці у грошовій формі. Тільки у процесі кругообігу вони набувають форми виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової про­дукції і на відміну від товарно-матеріальних цінностей оборотні фонди не споживаються, а авансуються. Після закінчення першого кругообігу вони повертаються, щоб вступити в новий наступний кругообіг.

У кожний даний момент часу процесу відтворення оборотні фо­нди перебувають у виробничих фондах (сировина, матеріали, паливо, запасні частини, незавершене виробництво тощо) та фондах обігу (го­това продукція, грошові кошти на рахунках у банках та в касі підпри­ємства, кошти в розрахунках тощо). Основне призначення виробничих оборотних фондів полягає у забезпеченні безперебійного процесу ви­робництва у предметах праці, фондів обігу - у забезпеченні грошови­ми коштами процесу обороту на підприємстві.

Оборотні фонди та фонди обігу перебувають між собою в єдно­сті і тісному взаємозв'язку. Обслуговуючи єдиний процес відтворення на виробництві, вони забезпечують його безперервність:

Організація оборотних активів зумовлена їх складом і розмі­щенням. Усі оборотні активи класифікуються за такими ознаками.

1. За функціональним призначенням оборотні активи поділя­ються на:

а)  оборотні виробничі фонди (активи, що беруть безпосередню
участь у процесі виробництва: сировина, матеріали, купівельні напів­
фабрикати, допоміжні матеріали, тара, запасні частини, малоцінні та
швидкозношувані предмети тощо);

б) фонди обігу (активи, які залучаються до сфери обігу і безпо­
середньої участі у виробничому процесі не беруть: готова продукція на
складі, готова продукція відвантажена, грошові кошти та їх еквівален­
ти у національних та іноземних валютах тощо ).

2.   За принципами організації оборотні активи можуть бути:

а) нормовані - це такі активи, що можуть бути точно визначені і
зафіксовані як планові величини: сировина, матеріали, паливо та інші
оборотні активи, обсяг яких наперед точно визначений для забезпе­
чення безперервного процесу виробництва;

б) ненормовані - це такі оборотні активи, які не можна або над­
звичайно важко точно встановити або зафіксувати у формі нормативу
чи планового обсягу: продукція відвантажена, кошти в рахунках тощо.

3.   За джерелом формування оборотні активи поділяються на
власні, позикові і залучені:

а) власними вважаються грошові кошти підприємства, якими по­
криваються мінімальні розміри оборотних активів у формі запасів і
витрат, необхідних для забезпечення безперервного процесу виробни­
цтва і реалізації продукції. Джерелом власних оборотних активів є ста­
тутний капітал, частина якого спрямовується на формування цих же
оборотних активів. Прирівняними до власних вважаються сталі паси­
ви. Це грошові кошти цільового призначення, які не належать підпри­
ємству. Але в результаті діючої системи розрахунків вони постійно
перебувають у господарському обігу підприємства. До них належить
мінімальна (стала) заборгованість із заробітної плати працівникам,
відрахувань на соціальні заходи, резерв майбутніх платежів, аванси
покупців тощо;

б) позиковими є грошові кошти, які підприємства отримують у
формі банківських кредитів для створення сезонних запасів матеріаль­
них цінностей та покриття тимчасових виробничих витрат;

в) залученими називаються грошові кошти, які не надаються
підприємству у позичку на термін до одного року з оформленням бор­
гового зобов'язання, та грошові кошти, які не належать підприємству,
але внаслідок діючої системи розрахунків тимчасово перебувають у
його обігу. Найбільш поширеною формою залучених коштів виступає
комерційний кредит та кредиторська заборгованість.

Використання комерційного кредиту набуло значного розвитку в період становлення ринкової економіки та створення суб'єктів господарювання різних форм власності. Загалом його використання пози­тивно впливає на розвиток економіки, оскільки спрощує реалізацію товарів, прискорює обертання оборотних коштів і зменшує потребу у власних та кредитних ресурсах.

Кредиторська заборгованість - це короткострокові зобов'язання підприємств, які виникають за розрахунками з бюджетом, постачаль­никами за товари (роботи, послуги), за невідфактурованими поставка­ми, за короткостроковими кредитами тощо. Вона вважається нормаль­ною, якщо її наявність в межах чинного порядку розрахунків. Обсяг і тривалість простроченої кредиторської заборгованості залежить від конкретних умов організації і використання обігових активів та від розміру і тривалості простроченої дебіторської заборгованості. Саме кредиторська заборгованість є головним джерелом покриття дебітор­ської заборгованості.

Залежно від джерел формування оборотних активів значною мі­рою залежить швидкість обігу оборотних коштів та ефективність їх­нього використання. Раціональна структура джерел формування обо­ротних коштів (власних, позикових і залучених) здійснює позитивний вплив на виробничий процес та організацію фінансової діяльності на підприємстві.

4. За ступенем ліквідності та ризику вкладення оборотні активи можуть бути:

-     високоліквідні. Вони включають грошові кошти в касі та на по­
точних і валютних рахунках, а також вкладені у цінні папери;

-     середньоліквідні. Вважається, що до них належать товари від­
вантажені та дебіторська заборгованість;

-     низьколіквідні. Вони включають вкладення оборотних коштів
у виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх пе­
ріодів, невідвантажена готова продукція. Це зумовлено тим, що ця ча­
стина оборотних активів є найбільш віддаленою від моменту реалізації
і найбільше залежить від кон'юнктури ринку.

До основних засобів належать матеріальні активи, які підприєм­ство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або по­стачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій. Очікуваний строк корисного використання (експлуатації) цих активів більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік) і вартістю більше однієї тисячі гривень без ПДВ, яка поступово змен­шується у зв'язку з фізичним та моральним зносом.

Склад основних засобів досить різноманітний. Їх класифікують за такими ознаками:

а) за функціональним призначенням основні засоби поділяються на
виробничі, які безпосередньо беруть участь у виробничому процесі або
сприяють здійсненню цього процесу (будови, споруди, силові машини та
обладнання тощо, які функціонують у сфері матеріального виробництва),
та невиробничі основні засоби, які не беруть безпосередньої участі у ви­
робництві і які використовуються у невиробничій сфері;

б) за використанням основні засоби поділяються на діючі (які
використовуються у господарстві), недіючі (які не використовуються у
цей період у зв'язку з консервацією) та запасні (устаткування, що зна­
ходяться у резерві і призначені для заміни об'єктів основних засобів,
що вибули або перебувають на ремонті);

в) за ознакою належності: власні й орендовані;

г) за галузями народного господарства основні засоби поділя­
ються за належністю до промисловості, будівництва, транспорту, сіль­
ського господарства, зв'язку тощо;

г) за натурально-речовинним складом основні виробничі засоби
діляться на такі групи: будівлі, споруди, передавальні пристрої, маши­
ни та обладнання, транспортні засоби, інструменти і приладдя, вироб­
ничий господарський інвентар, робоча й продуктивна худоба, багато­
річні насадження,  капітальні витрати на поліпшення земель,  інші
основні засоби;

д) відповідно до закону України "Про оподаткування прибутку
підприємств" з відповідними доповненнями для нарахування аморти­
заційних відрахувань, основні засоби поділяються на чотири групи:

група 1- будівлі, споруди, їх структурні компоненти і передава­льні пристрої, у тому числі житлові будинки та їх частини, вартість капітального поліпшення землі;

група 2 - автомобільний транспорт і вузли до нього; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське обладнання, пристрої і приладдя до них;

група 3 - сільськогосподарські машини та знаряддя, робоча ху­доба та інші основні засоби, не включені до 1,2,4 груп;

група 4 - електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичної обробки інформації, їх програмне забезпечення, пов'язані з ними засоби зчитування і друку інформації, інші інформа­ційні системи, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації. Ця група формується, починаючи з 1 січня 2003 року, але перегрупу­вання об'єктів, раніше віднесених до групи 2, не проводиться.

У процесі функціонування основні засоби піддаються фізично­му та моральному зносу. Відновлення зношуваних основних засобів та їх відтворення здійснюється за рахунок амортизаційних відрахувань,

що є грошовим відображенням ступеня їх зносу. Амортизаційні відра­хування включаються до собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) та відшкодовується з виручки.

Визначення амортизаційних відрахувань здійснюється за двома підходами, що зумовлено веденням двох обліків на підприємствах: бухгалтерського і податкового.

За податковим обліком суми амортизаційних відрахувань звіт­ного періоду (А) визначаються множенням норм амортизації (Н) на балансову вартість груп основних засобів на початок звітного періоду (Б_(а)) за наступною формулою:

БН

100

Балансова вартість групи (окремого об'єкта групи 1) на початок розрахункового кварталу визначається за формулою:

Б (а) ⁼ Б (_а-1) + П (а_-1) - В (а_-1) - А (_а-1),

де Б (а-1)- балансова вартість груп (окремого об'єкта групи 1) основних фондів на початок кварталу, що передував розрахунковому;

П (_а-1) - сума витрат на придбання основних засобів, здійснення капітального ремонту, реконструкцій, модернізацій та інших поліп­шень, що підлягають амортизації, протягом кварталу, що передував розрахунковому;

В (_а-1) - сума виведених з експлуатації основних засобів (окремо­го об'єкта групи 1) протягом кварталу, що передував розрахунковому;

А (а-1) - сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у кварта­лі, що передував розрахунковому.

Норми амортизаційних відрахувань за групами основних засобів (Н), що діють в Україні з 1 січня 2004 становлять:

група 1 основних засобів 8% - річна; 2% - квартальна;

група 2 основних засобів 40% - річна; 10% - квартальна;

група 3 основних засобів 24% - річна; 6% - квартальна;

група 4 основних засобів 60% - річна; 15% - квартальна.

Сума амортизаційних відрахувань дає можливість визначити за­лишкову вартість незношеної частини основних засобів та вартість тієї її частини, яка відноситься на витрати виробництва продукції. Одноча­сно визначається нагромаджувальна частина грошових коштів для майбутнього заміщення основних засобів, які вибувають із виробничо­го процесу через їх зношення.

У податковому обліку не нараховується амортизація на такі об'єкти:

а) безплатно отримані основні засоби, оскільки підприємство не зазнає витрат на їх придбання;

б)  невиробничі основні засоби, тому що їх використання не
спрямоване на одержання прибутку;

в) витрати на придбання землі, бо вона не має терміну корисно­
го використання. Але якщо при купівлі будівлі у документах окремим
рядком виділена її вартість і вартість землі, формують і амортизують
один об'єкт за сукупною вартістю будівлі і землі. Амортизують також
витрати на капітальне поліпшення землі, не пов'язане з будівництвом
(іригацію, меліорацію, збагачення тощо), як окремий об'єкт основних
засобів.

Амортизація нараховується поквартально, використовуючи як базу балансову (залишкову) вартість групи основних засобів на поча­ток розрахункового кварталу.

За бухгалтерським обліком амортизація нараховується на всі основні засоби підприємства, у тому числі й на невиробничі, незалеж­но від того, створені вони, куплені чи одержані безплатно. Амортизу­ють кожний об'єкт основних засобів, крім землі. Нарахування аморти­зації призупиняють при реконструкції, модернізації, добудуванні, дообладнанні і консервації об'єкта з місяця, наступного після початку таких заходів.

На суму нарахованої амортизації усі підприємства збільшують витрати та знос основних засобів.

Згідно П(С)БО 7 амортизація - це систематичний розподіл амо­ртизованої вартості протягом строку експлуатації необоротних акти­вів. Тобто амортизована вартість розподіляється між об'єктами витрат, а не просто включається до собівартості реалізованої продукції або до складу іншого виду витрат (адміністративних, витрат на збут тощо).

Амортизація основних засобів за бухгалтерським обліком може нараховуватися за такими методами:

а)  прямолінійний, за яким річна сума амортизації визначається
діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний проміжок часу
використання об'єкта основних засобів;

б) зменшення залишкової вартості, за яким річна сума аморти­
зації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок
звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амо­
ртизації та річної норми амортизації. Річна норма амортизації (у відсо­
тках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня у
степені кількості років корисного використання об'єкта з результату
від ділення ліквідаційної вартості об'єкта на його первісну вартість;

в)  прискорене зменшення залишкової вартості, за яким річна
сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта

на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка обчислюється, виходячи зі строку корисного використання об'єкта, і подвоюється;

г) кумулятивного, за яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується шляхом ділення кількості років, що залишаються до кінця очікуваного строку використання об'єкта основних засобів, на суму числа років його корисного викори­стання;

г) виробничого, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу виробництва продукції (ро­біт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амор­тизації розраховується шляхом ділення вартості, яка амортизується, на загальний обсяг виробництва продукції (робіт, послуг), який підприєм­ство очікує виробити (виконати) із використанням об'єкта основних засобів.

При визначенні суми амортизаційних відрахувань, на відміну від податкового обліку, за бухгалтерським обліком, враховується строк експлуатації основних засобів та їх продуктивність.

До матеріальних активів належать незавершені капітальні вкла­дення, тобто вкладення в основні засоби, на придбання обладнання, не встановленого і не прийнятого до монтування. Такі затрати ще не пе­ретворилися на основні засоби. Вони не беруть участі в процесі госпо­дарської діяльності і на них не нараховується амортизація.

Важливою складовою необоротних активів є нематеріальні ак­тиви. Це група немонетарних активів (усі активи, крім грошових кош­тів) підприємства, які не мають матеріальної форми, можуть бути іден­тифіковані (відокремлені від підприємства) та утримуються підприємством з метою використання протягом періоду, більшого від одного року або операційного циклу (якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, з адміністративною метою чи надання в оренду іншим суб'єктам господарювання. Розрізняють такі групи не­матеріальних активів:

а) права користування природними ресурсами (надрами, іншими
ресурсами природного середовища, геологічною та іншою інформаці­
єю про природне середовище тощо);

б) права користування майном (земельними ділянками, будів­
лями, спорудами, правом на оренду приміщень тощо);

в)  права на знаки для товарів і послуг (товарні знаки, торгові
марки, фірмові назви тощо);

г) права на об'єкти промислової власності (права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорт рослин, породи тварин, захист від недобросовісної конкуренції тощо);

г) авторські та суміжні з ними права (права на літературні та му­
зичні твори, програми для ЕОМ, бази даних тощо);

д) гудвіл (умовна вартість ділових зв'язків фірми у формі пре­
стижу торгових марок, досвіду, нових технологій, панівна позиція на
ринку тощо, або грошова оцінка різниці між ціною підприємства та
реальною вартістю його основного капіталу);

е) інші нематеріальні активи (права на ведення діяльності, вико­
ристання економічних та інших привілеїв тощо).

Амортизація нематеріальних активів нараховується протягом терміну їх корисного використання, який встановлюється за відповід­ними розрахунками. Метод визначення суми амортизації підприємство обирає самостійно. За основу розрахунку беруться отримання майбут­ніх вигод протягом не більше 20 років за бухгалтерським обліком і 10 років - за податковим.

Важливою складовою необоротних активів підприємств є дов­готермінові фінансові інвестиції. Довгострокові фінансові інвестиції -це активи, які підприємство утримує більше одного року з метою збі­льшення прибутку (відсотків, дивідендів тощо), зростання вартості капіталу чи набуття інвестором інших вигод.

Довгострокові фінансові інвестиції включають вкладення з ме­тою одержання прибутку, здобуття контролю над іншими підприємст­вами, одержання доступу до певного сегмента ринку, створення інтег­рованих корпоративних структур тощо. Об'єктами довгострокових фінансових інвестицій можуть бути цінні папери, які засвідчують пра­во власності у формі акцій, цінні папери, що засвідчують відносини позички у формі облігації, ощадних та інвестиційних сертифікатів, векселів тощо, вкладення в статутний капітал інших підприємств та інші фінансові інвестиції.

Фінансова діяльність являє собою систему форм і методів мобі­лізації фінансових ресурсів їх еквівалентними розподільними і неекві­валентними перерозподільними процесами з метою забезпечення без­перервної виробничо-господарської діяльності та інших потреб, передбачених фінансовою політикою.

Вона спрямована на вирішення таких завдань:

1.                  Забезпечення фінансовими ресурсами поточної фінансовогосподарської діяльності.

2.                  Виявлення резервів, зростання доходів, прибутку,  підви­щення рентабельності, ліквідності і платоспроможності.

3.                  Своєчасність виконання фінансових зобов'язань перед бю­джетом, позабюджетними фондами, працівниками по заробітній платі,банками та іншими кредиторами.

4.                  Мобілізація фінансових ресурсів для фінансування вироб­ничого і соціального розвитку та збільшення власного капіталу.

5.                  Контроль за ефективним і цільовим розподілом фінансовихресурсів та їх раціональним використанням.

Фінансова робота підприємств здійснюється за такими основ­ними напрямами:

1.                  Фінансове прогнозування і планування.

2.                  Оперативна фінансова економічна робота.

3.                  Аналіз фінансово-господарської діяльності та контроль за
економним, цільовим і раціональним використанням фінансових ре­
сурсів.

Ефективна фінансова діяльність неможлива без передбачення ймовірного фінансового стану підприємства на короткострокові і дов­гострокові періоди. Головною метою фінансового прогнозування є визначення можливого обсягу фінансових ресурсів та джерел їх фор­мування і напрями використання на період прогнозування. Реальні прогнози дозволяють фінансовій службі підприємства накреслити різні варіанти формування фінансових ресурсів, розробити заходи щодо виконання фінансової політики і удосконалення фінансових відносин. Складання прогнозів передує процесові розроблення планів і є для нього вихідною базою.

Фінансове планування відображає формування й використання фінансових ресурсів та їх балансування у плановому періоді. Вихідни­ми показниками для фінансового планування служать:

-      фінансова політика діяльності підприємства та її окремі аспекти;

-      фінансова стратегія на плановий період;

-      виробничі показники та плани операційної і фінансової діяль­
ності;

-      результати фінансового аналізу за попередній період та оцінка
фінансового стану підприємства на початок планового періоду.

Фінансове планування вимагає розробки стратегії і тактики фі­нансової діяльності господарських суб'єктів. Стратегія передбачає розробку перспективного напряму фінансової діяльності на п'ять і бі­льше років, а з допомогою тактики конкретизується стратегія.

Фінансове планування включає розробку планів надходження доходів і отримання прибутку та його розподіл. Фінансова робота пе­редбачає складання кредитних заявок, планових розрахунків матеріа­льно-технічного забезпечення, а також доведення розроблених плано­вих завдань до конкретних підрозділів суб'єктів господарювання.

Фінансове планування органічно поєднує перспективні, поточні і оперативні плани. Вони включають бізнес-план, фінансовий план, баланс надходження грошових коштів, платіжний календар, податко­вий календар, касовий план тощо.

Комплекс заходів з мобілізації фінансових ресурсів, виконання зобов'язань перед бюджетом і позабюджетними фондами та здійснен­ня розрахунків з працівниками та кредиторами виконується в процесі оперативної фінансово-економічної роботи. Вона включає такі напря­ми роботи:

а) здійснення своєчасних розрахунків з постачальниками, фінан­
совими органами і працівниками;

б) складання різноманітних заявок, календарних графіків вико­
ристання електроенергії, теплової енергії, води;

в) складання договорів з постачальниками;

г) отримання розрахункових документів з надходження товарно-
матеріальних цінностей, тобто рахунків фактури, сертифікатів якості,
податкових накладних тощо;

ґ) здійснення оформлення документів на відвантаження товарів, тобто складають доручення, транспортні документи тощо;

д) проведення оплати товарів;

е)   здійснення розрахунків зі страховими органами по сплаті
страхових платежів і розрахунків у разі настання страхового випадку;

є) складання розрахунків і оформлення документів на виплату допомоги сім'ям малозабезпечених громадян;

ж) виконання різноманітних розрахунків з формування та пото­
чного регулювання цін на власні товари;

з) виконання розрахунків власних оборотних коштів, виявлення
наявності понаднормативних залишків, розробка заходів з покриття

133

недостачі власних оборотних засобів, підвищення ефективності їх ви­користання, прискорення їх оборотності, недопущення іммобілізації оборотних активів та інші види діяльності;

і) робота із забезпечення кредитними ресурсами полягає у скла­данні заявок, кредитних угод та інших документів на отримання кре­диту, складання розрахунків забезпечення кредиту, а також здійснення своєчасного повернення коштів;

к) робота з фінансування капіталовкладень полягає у складанні планових розрахунків потреби фінансових ресурсів на капіталовкла­дення і джерел їх забезпечення;

л) складання проектно-кошторисної документації, титульних списків;

м) складання угод з підрядними будівельно-монтажними органі­заціями;

н) оформлення документів на отримання довгострокових креди­тів з фінансування капіталовкладень;

о) здійснення касових операцій - сюди входить складання касо­вих планів, отримання грошей з банку та їх здача в банк, оформлення різноманітних касових операцій.

Аналіз фінансово-господарської діяльності та контроль за еко­номічно цільовим і раціональним використанням фінансових ресурсів полягає у перевірці виконання фінансових, кредитних та інших планів, цільового використання фінансових ресурсів, визначення платоспро­можності підприємства, своєчасності та повноти виконання фінансо­вих операцій, аналізу бухгалтерських балансів та фінансової звітності.

Важливою складовою управління фінансами підприємства є аналіз його фінансово-економічного стану з метою отримання об'єктивної інформації для прийняття управлінських рішень. Фінансо­вий аналіз здійснюється за такими напрямами:

а)  аналіз фінансового стану підприємства за даними бухгалтер­
ського балансу та інших форм звітності;

б) аналіз результатів фінансово-господарської діяльності за да­
ними звіту про прибутки і збитки;

в)   аналіз  ефективності  фінансового-господарської діяльності
підприємства.

Головними завданнями фінансового аналізу є:

а) об'єктивна оцінка фінансового стану і фінансових результатів
діяльності підприємства;

б) виявлення факторів впливу на досягнутий рівень фінансових
результатів та прогнози на майбутній період;

134

в) підготовка та обґрунтування управлінських рішень стосовно
фінансової діяльності;

г) пошук і мобілізація резервів покращення фінансової діяльно­
сті підприємства.

Важливою формою управління фінансами і особливою сферою діяльності, зумовленою формуванням і використанням фінансових ресурсів у всіх підрозділах підприємства є фінансовий контроль. Він передбачає перевірку господарських і фінансових операцій щодо їх законності, економічної доцільності та досягнення позитивних кінце­вих результатів. Фінансовий контроль охоплює такі показники:

а) виручка від реалізації продукції та інші надходження;

б) основні види витрат;

в) стан обігових коштів, активів і пасивів балансу, рентабель­
ність;

г) фінансовий стан і платоспроможність підприємства;

г) стан розрахунків з бюджетом, кредитними установами та ін­шими кредиторами.

Фінансова робота на підприємствах здійснюється згідно із Гос­подарським Кодексом України, статутами підприємств, спеціальними інструкціями і вказівками фінансових і банківських органів з окремих фінансово-кредитних питань та за вимогою учасників.

Від правильної постановки і належної організації фінансово-економічної роботи залежить не тільки фінансове становище госпо­дарських суб'єктів, а й їхня загальна економічна діяльність.

Сучасна фінансова діяльність багатьох підприємств здебільшого характеризується оперативною формою управління фінансовими ре­сурсами. Управлінські рішення відображають реакцію на поточні про­блеми фінансово-господарської діяльності. Така форма управління фінансами не відповідає інтересам підприємства та його інвесторам і партнерам. Сучасні умови господарювання вимагають переходу до управління фінансовими ресурсами на базі розробленої стратегічної мети відповідно до ринкових умов та пошук шляхів досягнення поста­вленої мети у межах прийнятої фінансової політики.

Фінансова політика підприємства являє собою цілеспрямоване застосування фінансів для вирішення довготермінових цілей та корот­котермінових завдань, визначених статутними вимогами. В умовах нестабільного економічного середовища, непередбачуваної податкової грошово-кредитної політики держави багато підприємств вимушені турбуватися про своє виживання. Це відображається в розв'язанні по­точних фінансових проблем у формі реакції на невизначені макроеко-номічні дії владних структур. Така політика в управлінні фінансами породжує окремі протиріччя між інтересами суб'єктів господарювання і фіскальними інтересами держави. Зміст фінансової політики виража­ється у вирішенні таких завдань:

а)  розробка оптимальної концепції управління фінансовими ре­
сурсами, яка дозволяє забезпечити узгодження оптимального обсягу їх
надходжень з одночасним захистом підприємницького ризику;

б) визначення основних напрямів використання фінансових ре­
сурсів на поточний період та на перспективу. При цьому необхідно
враховувати перспективи розвитку виробничої і комерційної діяльнос­
ті та стан макроекономічної кон'юнктури (оподаткування, облікова
ставка банківського відсотка, норми амортизаційних відрахувань на
основні засоби тощо);

в)   фінансово-економічна  діяльність   суб'єктів   господарювання,
спрямована на досягнення поставленої мети з врахуванням реальних по­
казників за даними фінансового аналізу, внутрішньогосподарського конт­
ролю, оцінки реальних інвестиційних проектів та інших показників.

Розробка ефективної системи управління фінансами пов'язана з розв'язанням проблем гармонізації інтересів власників підприємства і управлінського персоналу та інтересами працівників, узгодження інте­ресів підприємства з інтересами суспільства тощо. Розв'язання цих та інших проблем вимагає достатнього обсягу фінансових ресурсів для розширення виробництва і збереження високої платоспроможності. Тому, виходячи з тривалості періоду і характеру вирішення завдань, фінансову політику поділяють на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія - довготривалий курс фінансової політики, розрахований на перспективу (більше одного року), який передбачає вирішення великомасштабних завдань розвитку підприємства. У про­цесі її розробки прогнозують такі тенденції розвитку підприємства:

а) ріст обсягів виробництва і реалізації продукції (робіт, послуг);

б) відношення до конкурентної боротьби (наслідування лідера,
завоювання лідерства), що відображається показниками рентабельнос­
ті капіталу і реалізації;

в) зміцнення фінансового стану, уникнення банкрутства і вели­
ких фінансових втрат;

г) максимізація вартості (цінності) суб'єкта господарювання.

З позиції стратегії фінансової політики підприємства формують­ся конкретні цілі і завдання виробничої і фінансової діяльності та при­ймаються оперативні управлінські рішення.

Розробка фінансової стратегії включає такі найважливіші на­прями:

а)  розробка облікової, кредитної, цінової, дивідендної, інвести­
ційної і податкової політики;

б) управління основним і оборотним капіталом та кредиторсь­
кою заборгованістю;

в) управління витратами, доходами і прибутком.

На результати діяльності суб'єкта господарювання безпосеред­ньо впливають зовнішні фактори: кон'юнктура ринку, податкова, бю­джетна, грошово-кредитна політика держави. Тому вибір стратегії під­приємства не може гарантувати отримання прогнозованого ефекту.

Складовою фінансової стратегії є перспективне фінансове пла­нування, орієнтація на досягнення основних параметрів діяльності: обсягу і собівартості реалізації, прибутку і рентабельності, фінансової стійкості і платоспроможності.

На вирішення локальних завдань конкретного етапу розвитку підприємства шляхом своєчасної зміни способів організації фінансо­вих зв'язків, перерозподілу фінансових ресурсів між видами витрат і структурними підрозділами спрямована фінансова тактика. За віднос­ної стабільності фінансової стратегії досягнення поставленої мети фі­нансова тактика повинна відрізнятися гнучкістю, що зумовлюється змінами ринкової кон'юнктури. Стратегія і тактика фінансової політи­ки тісно взаємопов'язані. Правильний вибір стратегії створює сприят­ливі можливості для вирішення тактичних завдань.

Якщо одним з пріоритетних завдань стратегічного управління фінансовими ресурсами є забезпечення платоспроможності, то голо­вним завданням оперативного управління фінансами підприємства є забезпечення його ліквідності. Тактичні рішення мають доповнювати і конкретизувати стратегічні. Водночас між ними повинна зберігатися фінансова рівновага. Збереження належної платоспроможності і висо­кої ліквідності забезпечується ефективністю управління його грошо­вими потоками (надходженням і використанням грошових коштів). Тому плануванню і контролю за грошовими потоками на підприємстві належить пріоритетне значення.

Визначальною метою вибору фінансової тактики є визначення оптимального обсягу оборотних активів і джерел (власних, позикових, залучених) їх фінансування. За рахунок цих джерел фінансується по­точна діяльність підприємства.

Реалізація фінансової політики забезпечується використанням фінансового механізму підприємства.

Фінансовий механізм підприємства являє собою систему еконо­мічних заходів (методів, інструментів і важелів), що функціонують в межах нормативно-правової регламентації, спрямованих на забезпе­чення обслуговування фінансовими ресурсами операційної, фінансової, інноваційної й інших видів діяльності, передбачених власною фінансо­вою політикою. Фінансовий механізм підприємства включає визначе­ну фінансовою політикою взаємодію фінансових методів (фінансове

планування, ціноутворення, інвестування, фінансування, страхування, кредитування, стимулювання і контроль), фінансових інструментів (перспективне, поточне і оперативне фінансове планування, види цін, фінансові ресурси, грошовий капітал, ревізія, фінансові стимули, фі­нансові санкції тощо) та фінансових важелів, які конкретизують дію функціонування фінансового інструменту у фінансовому механізмі (баланс доходів і витрат, бізнес-план, цінові знижки і цінові надбавки, прибуток, внутрішній аудит, кредит, векселі, норми прискореної амор­тизації, страхові тарифи, норми штрафних санкцій, ліцензування, атес­тація, акредитація тощо) в межах нормативно-правового регламенту­вання

Особлива роль у фінансовому механізмі підприємств належить ціноутворенню як фінансовому методу, що служить одним із визнача­льних засобів впливу на процес виробництва, реалізації і споживання продукції. Застосовуючи певні види цін і методи ціноутворення в яко­сті фінансових інструментів та запроваджуючи певні знижки або над­бавки до цін в якості фінансового важеля, підприємства можуть актив­но впливати на реалізацію власної фінансової політики, безпосередньо змінювати обсяг збуту і використання (споживання) певних товарів. Ціна у фінансовому механізмі функціонує не лише в якості окремого елемента, вона більшою чи меншою мірою пов'язана з функціонуван­ням кожної складової цього механізму. Тому ціні належить особлива роль у системі фінансового механізму в цілому. Фінансовий механізм підприємства концентрує певні вимоги щодо функціонування ціни у процесі відтворення. Вони включають:

а) встановлення цін на товари на такому рівні, щоб забезпечити
реалізацію запланованого обсягу продукції у визначений термін;

б) отримання прибутку, передбаченого ціновою політикою під­
приємства.

Забезпечення реалізації вимог щодо встановлення економічно обґрунтованого рівня цін на товари сприяє виконанню фінансами своїх функцій, зумовлює необхідність оптимального поєднання стабільності, динамічності і стійкості вартісних економічних інструментів і, в першу чергу, фінансів та цін.

Організація і функціонування фінансів господарських комер­ційних підприємств базується на засадах повної самостійності, комер­ційного розрахунку і власного комерційного ризику, розмежування фінансових ресурсів на власні і залучені та формування фінансових резервів.

Повна самостійність означає вільний вибір підприємницької ді­яльності, самостійне формування програми діяльності, вільний вибір постачальників і споживачів продукції, залучення фінансових, матері­ально-технічних та інших ресурсів, встановлення цін на продукцію (вироби, послуги) відповідно до чинного законодавства, вільне най­мання працівників та вільне розпорядження прибутком, який залиша­ється після сплати податків, обов'язкових платежів і зборів, що перед­бачені законом.

Господарська незалежність дає можливість самостійно прийма­ти рішення з виробничої і фінансової діяльності. Водночас така само­стійність не означає відсутності будь-якої регламентації у правах еко­номічної поведінки. Ці правила законодавчо закріплені у відповідних законодавчих і нормативних актах. Тому самостійність суб'єктів гос­подарювання є лише відносною, тобто вони мають право приймати економічні рішення лише в межах чинного законодавства. Юридична самостійність проявляється у наданні прав юридичній особі, яка має свою адресу, рахунки в банках та самостійний баланс. Господарська і фінансова самостійності дають можливість встановити залежність між зусиллями підприємства та його фінансовими можливостями.

Комерційні господарські підприємства можуть здійснювати будь-яку, крім забороненої законом, підприємницьку діяльність. При цьому держава гарантує усім підприємствам незалежно від обраних ними організаційних форм рівні права та можливості для залучення і використання фінансових, матеріально-технічних, трудових, інформа­ційних, природних та інших ресурсів. Держава також гарантує недоторканість майна і забезпечує захист майнових прав суб'єктів підприєм­ницької діяльності. Вилучення державою або органами місцевого са­моврядування у таких підприємств необоротних і оборотних активів допускається лише на підставах і в порядку, передбачених чинним законодавством.

З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємницької діяльності, органи влади на умо­вах і в порядку, передбачених законом, надають земельні ділянки, передають державне майно, необхідне для здійснення підприємниць­кої діяльності, сприяють в організації матеріально-технічного забез­печення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів, здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури, стимулюють моде­рнізацію технологій, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції тощо.

Комерційний розрахунок та власний комерційний ризик як ме­тод ведення господарської діяльності підприємств передбачає необ­хідність відшкодування витрат, пов'язаних з їх діяльністю за рахунок власних доходів від реалізації продукції (робіт, послуг) та отримання прибутку. При банкрутстві комерційних господарських підприємств держава не несе відповідальності за їх зобов'язаннями. Комерційний розрахунок вважається раціональним і високоефективним методом ведення фінансової діяльності. Він спонукає керівників комерційних господарських підприємств до пошуків необхідних і найдешевших фінансових ресурсів, раціонального їх розміщення і використання, мінімізації витрат і максимізації доходів з метою отримання найбіль­шого прибутку.

Прибуток відіграє важливу оціночну роль у фінансово-господарській діяльності підприємства. По-перше, його отримання є метою підприємницької діяльності як позитивного оціночного показ­ника комерційної діяльності. По-друге, у прибутку відображаються всі позитивні й негативні фактори, що характеризують рівень ефективнос­ті комерційної діяльності підприємства. По-третє, прибуток виступає основним джерелом формування фінансових ресурсів, необхідних для розширеного відтворення.

Результат фінансово-господарської діяльності у формі прибутку ділиться на дві частини. Одна з них акумулюється в бюджетах різних рівнів, а друга - залишається у розпорядженні підприємства як чистий прибуток. Встановлення пропорцій розподілу результатів комерційної діяльності має узгоджувати економічні інтереси суспільства та само­стійні інтереси окремих підприємств.

Прибуток відіграє важливу стимулюючу роль. Він спрямовує діяльність підприємства на отримання найбільших доходів з най­меншими витратами. Водночас функціонування ринкового механізму вимагає встановлення оптимального рівня рентабельності на власну продукцію. З одного боку, підприємство зацікавлене у найбільшому прибутку, а з іншого, це може спричинити підвищення цін на власну продукцію та призвести до зменшення обсягу реалізації і отримання меншого прибутку.

Комерційний розрахунок безпосередньо пов'язаний із самофі­нансуванням, за яким виявляється взаємозв'язок між розвитком під­приємства та фінансовими результатами його діяльності. Останнє сприяє забезпеченню раціонального використання власних і залуче­них фінансових ресурсів. Результатом такого використання ресурсів має бути приріст прибутку.

Власний комерційний ризик виявляється у фінансовій відпові­дальності підприємств комерційної діяльності за результати своєї дія­льності або бездіяльності. Отримані збитки покриваються за рахунок власних коштів. Якщо розмір збитків настільки підриває фінансову базу підприємства, що воно не може продовжувати свою комерційну діяльність, то приймається рішення про банкрутство. У разі визнання такого підприємства банкрутом виникає необхідність встановлення його фінансової відповідальності перед кредиторами. При цьому від­повідно до чинного законодавства ліквідаційною комісією відкрива­ється процедура із встановлення черговості відшкодування боргових зобов'язань.

Сутність комерційного розрахунку і власного комерційного ри­зику націлена на найефективнішу реалізацію власності на економічні фактори у формі отримання від них оптимального доходу. Такі від­носини розвивають ініціативу і підприємливість, сприяють раціональ­ному веденню фінансово-господарської діяльності підприємств коме­рційної діяльності.

Розмежування фінансових ресурсів на власні і залучені зумов­лене особливостями виробництва і реалізації продукції в різних галу­зях діяльності. На підприємствах із сезонним характером виробництва та інших виробництвах, де обсяг виробництва характеризується коли­ваннями в окремі періоди року, економічно недоцільне повне покриття власними коштами виробничих запасів і незавершеного виробництва. Для повного забезпечення нормального кругообігу використовуються залучені кошти у формі банківського кредиту, комерційного кредиту, кредиторської заборгованості тощо. Оптимальне співвідношення вла­сних і залучених ресурсів дозволяє здійснювати виробництво і реалізацію продукції з найефективнішим використанням фінансових ресур­сів в обороті підприємства.

Фінансові резерви являють собою певний обсяг фінансових ре­сурсів, які не мають конкретного цільового призначення. Вони вико­ристовуються для ліквідації труднощів, які можуть виникнути в про­цесі виробництва і реалізації продукції.

Організація фінансів комерційних господарських підприємств значною мірою залежить від їх організаційно-правової форми, встано­вленого порядку взаємовідносин з бюджетом і державними цільовими фондами, галузевих особливостей діяльності тощо.

Усі засади організації фінансів підприємств взаємопов'язані між собою і становлять єдине ціле. Недотримання будь-якого з них призводить до порушення управління фінансами комерційної госпо­дарської діяльності підприємства в цілому.

Організація фінансів відображає характер комерційної діяльнос­ті підприємства. Це зумовлюється такими факторами:

а) галузевими особливостями;

б) специфікою і характером виробничого процесу;

в) рівнем технічного забезпечення і технологічних процесів;

г) складом і структурою виробничих витрат;

д) природнокліматичними умовами виробництва.

Специфіка організації фінансів комерційної діяльності підпри­ємств безпосередньо зумовлена характером формування фінансових ресурсів, розподілом прибутку, формуванням резервів, структурою і обсягом формування та використання виробничих запасів.

Некомерційна господарська діяльність підприємств спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. Вона здійснюється переважно суб'єктами госпо­дарювання державного та комунального секторів економіки у галузях, що відповідно до Господарського Кодексу України забороняє підпри­ємництво. До некомерційних суб'єктів господарської діяльності нале­жать органи державної влади України, установи та організації, ство­рені органами державної влади та органами місцевого самоврядування, що утримуються за рахунок бюджетних коштів, благодійні фонди і організації, громадські організації, створені з метою виконання еколо­гічної, оздоровчої та іншої діяльності, творчі спілки, пенсійні фонди, зареєстровані релігійні організації та інші установи і організації, дія­льність яких не передбачає отримання прибутку.

Для підприємств некомерційної господарської діяльності харак­терним є господарська і юридична відособленість, самоокупність та фінансова відповідальність. Господарська і юридична відособленість

ґрунтується на праві володіння, користування і розпорядження май­ном. Вона цілком достатня для самостійного ведення фінансової дія­льності. Водночас вона має відповідні обмеження. По-перше, з боку засновників, які визначають спрямування обраної діяльності, і, по-друге, з боку держави, яка може регламентувати рівень витрат. Остан­нє зумовлене тим, що для суспільства важливим є не лише встанов­лення самоокупності, а й рівня витрат, за яких повинна забезпечувати­ся доступність користування цими благами чи послугами для усіх прошарків населення.

Фінансово-господарська діяльність суб'єктів господарювання безпосередньо пов'язана з формуванням та використанням фінансових ресурсів, які служать носієм фінансових відносин і значною мірою відображають фінансовий результат процесу відтворення. Початковим етапом створення фінансових ресурсів є формування статутного капі­талу. В подальшому здійснюється інвестування статутного капіталу у грошовій формі для забезпечення виробничого процесу. В результаті діяльності формуються доходи у складі виручки від реалізації продук­ції. Виручка надходить на рахунки підприємств у банківських устано­вах. Крім того, кошти можуть надходити від фінансово-інвестиційної діяльності, від вкладення коштів на депозитні рахунки, здавання майна в оренду тощо. Фінансові ресурси використовуються на розширене відтворення і задоволення соціальних та інших потреб.

Фінансові ресурси у розумінні певного обсягу наявних (а не аб­страктних) грошових коштів, отриманих в результаті розподілу і пере­розподілу валового внутрішнього продукту, що мають цільове спряму­вання, знаходять своє відображення в активі балансу підприємства. Їх використання спрямоване на збільшення майбутніх економічних ви­год. На підприємствах вони є об'єктом обліку, аналізу, планування, розподілу та використання на цілі, передбачені фінансовим планом.

Джерела формування фінансових ресурсів відображаються у па­сиві балансу. До них належать власні (статутний або пайовий капітал, додатковий капітал, резервний капітал, амортизаційні відрахування, нерозподілений прибуток тощо), позикові (довгострокові і коротко­строкові кредити банків та інші довгострокові фінансові зобов'язання, пов'язані із залученням позикових коштів, на які нараховуються відсо­тки) та залучені кошти (кредиторська заборгованість за товари, роботи і послуги та всі види поточних зобов'язань підприємства за розрахун­ками).

Процес формування фінансових ресурсів, їх склад, структура, обсяг обумовлюються розміром виробництва та фінансовим станови­щем господарських суб'єктів.

За способом формування фінансові ресурси поділяються на такі три групи :

1.                  Створені за рахунок власних і прирівняних до них коштів.

2.                  Мобілізовані на фінансовому і кредитному ринках.

3.                  Надходження в порядку розподілу грошових доходів (диві­
денди, відсотки, доходи на пайові внески, страхове відшкодування,
субсидії ).

Щодо суті поняття "фінансові ресурси" в економістів немає од­нозначного визначення. Переважаючим є визначення фінансових ре­сурсів, що відображає грошові доходи і нагромадження, які призначені для виконання фінансових зобов'язань, здійснення витрат та забезпе­чення соціально-економічного розвитку підприємства. Водночас є й інші визначення, зокрема:

-      фінансові ресурси - це частина грошових надходжень і дохо­
ди, що призначені для виконання фінансових зобов'язань і здійснення
витрат щодо забезпечення розширеного відтворення²⁰;

-      фінансові ресурси підприємств - це їх власний, позичений та
залучений грошовий капітал, який вони використовують для форму­
вання власних активів і здійснення виробничо-фінансової діяльності з
метою отримання доходу, прибутку²¹;

-      під фінансовими ресурсами слід розуміти грошові кошти, що є
в розпорядженні підприємств. Таким чином, до фінансових ресурсів
належать грошові фонди й та частина грошових коштів, яка викорис­
товується в нефондовій формі"

- фінансовими ресурсами підприємства можна вважати сукупність грошових резервів та надходжень цільового призначення, якими воно розпоряджається на правах власності, оперативного управління або пев­ного господарського відання і використовує на статутні потреби²³.

Нам видається, що наведені визначення недостатньо повно ха­рактеризують їх економічний зміст. Вони не відображають форми про­яву наявних фінансових ресурсів підприємства за взаємозв'язком з джерелами їх формування. Спроба дати конкретну форму прояву на­явних фінансових ресурсів за даними бухгалтерського балансу підпри­ємства здійснена у підручнику "Фінансова діяльність підприємства". На думку авторів цього підручника, "Фінансові ресурси - це централі­зовані й децентралізовані грошові фонди цільового призначення, які формуються в процесі розподілу й перерозподілу національного багат­ства, сукупного суспільного продукту та національного доходу і при­значені для використання відповідно до завдань соціально-еконо­мічного розвитку суспільства та колективів окремих підприємств"²⁴. Наведене визначення є досить докладним і в основному відображає сучасні погляди щодо суті поняття "фінансові ресурси". Водночас ав­тори підручника стоять на позиції ототожнення фінансових ресурсів з капіталом підприємства.

Фінансові ресурси суб'єктів господарювання - це наявні у його розпорядженні грошові кошти, що мають цільове спрямування. Вони можуть направлятися на розвиток виробництва, утримання і розвиток невиробничої інфраструктури, споживання та можуть залишатися у резерві. Фінансові ресурси, що спрямовуються на розвиток виробницт­ва, виступають капіталом у грошовій формі.

Фінансові ресурси формуються на стадії виробництва, коли створюється нова вартість і здійснюється перенесення старої вартості на готову продукцію. Оскільки працівники підприємств виготовляють продукцію (товари, роботи, послуги) у натуральній формі, то реальне формування фінансових ресурсів починається лише на стадії розподі­лу, коли з виручки від реалізації товарів виділяються окремі елементи вартості (фонд відшкодування, фонд оплати праці, прибуток). Не ви­падково прибуток, що створюється у процесі виробництва, кількісно формується на стадії розподілу у формі різниці між виручкою без не­прямих податків і інших надходжень, що не визнаються доходом, і

собівартістю реалізованої продукції та іншими непрямими операцій­ними витратами.

Прискорення темпів економічного зростання і розвитку підпри­ємництва значною мірою залежить від раціонального використання фінансових ресурсів. Тому важливе значення для суб'єктів господарю­вання має структура джерел утворення фінансових ресурсів. Одним із найважливіших показників, що характеризує частку власних коштів (Дв), якими є чистий прибуток та амортизаційні відрахування у загаль­ному обсязі джерел фінансових ресурсів (ФР), є коефіцієнт самофінан­сування (К_сф). Він визначається за формулою:

Висока частка позикових та інших джерел фінансових ресурсів ускладнює фінансову діяльність підприємств за рахунок додаткових виплат кредиторам і інвесторам у формі відсотків та дивідендів і комі­сійних винагород, що може призвести до неліквідності балансу.

Важливим показником, що характеризує використання джерел фінансових ресурсів, є коефіцієнт заборгованості (Кз):

де Д_п- джерела позикових коштів

Показник характеризує співвідношення між джерелами позико­вих і власних коштів підприємства.

Оберненим до коефіцієнта заборгованості є коефіцієнт фінансу­вання (Кф). Він відображає співвідношення між джерелами власних і позикових фінансових ресурсів:

К=- ("-З)

Показники, що відображають співвідношення між позиковими і власними та між власними і позиковими джерелами фінансових ресур­сів характеризують структуру фінансових ресурсів і використовуються фінансовою службою підприємств в аналітичній та плановій роботі.

Наявність фінансових ресурсів у необхідних обсягах передбачає фінансову незалежність і стабільну платоспроможність підприємства. Потреба у фінансових ресурсах визначається за прогнозами доходів і витрат підприємства на майбутній період. Тому вони є об'єктом фі­нансового планування та контролю.